Потаємні виміри Львова

Знаєте, друзі, у Львові будівельнику недостатньо вміти проектувати у трьох класичних вимірах. Самобутність цього міста не вмістити у декартовій шкалі координат – вона виплескується із буденного часопростору пінистими хвилями міфів та легенд, які течуть по-європейськи вузенькими вуличками, ніби кров у судинах міста. Цей ритмічний пульс історії відчувається в усьому – ви можете побачити його в шпилях стародавніх соборів, почути у ґречній та поштивій мові містян, вдихнути його ароматом львівської кави… А ще – ще до нього можна … доторкнутися. Кожна цеглина, кожна черепичка у древніх кам’яницях є водночас і мініатюрною частинкою нерозгаданого пазлу давнини, і історією сама по собі. Чиї руки місили цю глину? Хто ходив цими сходами? Про що думали ці люди, куди і навіщо поспішали, як склалися їхні долі…

У Львові кожен може знайти собі місце для душі. Для когось це – затишні стежки Стрийського парку, що змійками в’ються під крислатим гіллям, для когось – величні силуети соборів, ці твердині духу стародавнього міста, непідвладні віянням мінливості епох. Для мене ж особливим місцем завжди були будівлі мого рідного університету.

Особливо яскраве життя «прожила», виконана у стилі класицизму, будівля нинішнього біологічно факультету, що возвеличується на окремому пагорбі, поміж вулиць Грушевського та Кирила і Мефодія. Будинок століттями слугував ідеї плекання духу елітарності Львова – початково там розташовувався єзуїтський пансіон, у якому виховували юнацтво із шляхетських кіл, опісля – розміщувались казарми для офіцерів Австро-Угорської імперії. Із середини позаминулого сторіччя будинок передали Університету. Із тих часів мовчазним нагадуванням про загадки сивої давнини лишився ботанічний сад університету, який став органічним продовженням древнього саду монастиря Тринітаріїв.

Та, на жаль, час не лише підкреслює вишукану красу давнини, але й невблаганно п’є із неї рештки життя, облущуючи фасади, висушуючи і спотворюючи колись такі досконалі форми. До нашого часу будівля дійшла у не найкращому своєму стані. На щастя, червоні варвари із Сходу, на свій лад перебудовуючи древнє місто і винищуючи таку незрозумілу для себе «непролетарську» витонченість, не встигли дістатися до унікального своїм візерунком, черепичного даху корпусу біофаку. Надскладне завдання – відновити покрівлю так, щоб вона нічим не поступалась австрійській, випало нам, колективу БМ «Рубін».

Годі й говорити про міру відповідальності: молоде наукове майбутнє держави, ті, хто втілюватиме інновації, біотехнології, які, імовірно, рятуватимуть життя і покращуватимуть життя усього суспільства, повинні отримати тільки найкраще! Унікальні колекції геологічного та зоологічного музею, які розташовані у будівлі, не мають постраждати не лише від лютувань стихії, а й від надмірної вологості чи неправильного теплообміну, якими загрожує хоча б трохи неправильно змонтований дах чи невдало обрані покрівельні аксесуари.

Та ми зважились! Ми ризикнули взятися за це завдання! Загалом, під час реставрації пам’ятки архітектури дуже важливо зберегти первісний вигляд об’єкту зі всіма деталями: формою, розміром, кольором. Вибір покрівельного матеріалу для пам’яток архітектури передбачає прискіпливий відбір покрівельного матеріалу.

Хоча сучасна замкова керамічна черепиця популярна віднедавна, в реальності її прототипи повстали досить давно, наприкінці XIX століття. Черепиця марсилька та серцевидна виготовлялися в такий спосіб, щоб вони частково накладалися одна на одну і, зчеплюючись між собою, формували одну площину. Замкова черепиця формує рухоме покриття, яке, проте, надійно захищає від опадів, а черепиця надійно тримається на покрівлі і захищена від поривів вітру. У наш час серцевидна черепиця не виготовляється серійно і цим займаються лише окремі виробники, що мають глибокі традиції у виробництві черепиці. Для реалізації цього проекту готуємо тільки найкращі покрівельні матеріали: ексклюзивну черепицю Creaton із унікальним візерунком.

Керамічна черепиця «HERZZIEGEL» — це дуже рідкісна модель, виконана у традиційному стилі, із фігурною серцевиною і спеціально спроектованою системою зчеплення плиток.

На зовнішній стороні цієї моделі черепиці є унікальний фігурний елемент ромбовидної форми (а іноді він — у формі серця, що й породило відповідну назву), що надає неповторності та особливого шарму екстер’єру даху.

Робота на цьому об’єкті породжує дивне відчуття єднання із власним минулим, причетності, коли ти не сторонній спостерігач, що лише гортає книгу історії, а окрема краплина у її нестримній течії. Цікаво, чи згадуватимуть про нас будівельники майбутнього, як зараз ми намагаємось відрефлексувати тих, хто 200 років тому загортав будівлю у охайні шати акуратних черепичних рядів? Як малюватиме їхня уява нас, наші будні та клопоти? І чи замислювались покрівельники 19-го сторіччя про те, що їх робота стане своєрідною капсулою часу? Дивне це відчуття, коли тяглість історії не просто усвідомлюєш, а буквально відчуваєш фізично, немов часові виміри на мить перетнулися і, ніби у фантастичному сні, пліч-о-пліч стоять ті, хто творив, творить чи тільки буде творити красу цього неповторного місця. Запроси й мене у сни свої, храме науки та культури!